Це книга, що називається, для старшого шкільного віку. А може, ні? Чи може, я просто ще не вийшов із цього — старшого шкільного?

Увага до деталей, ставлення з гумором, уміння змішувати реалістичні замальовки з яскравими фантазіями — і щось іще, що я не можу назвати, а можу тільки сказати, що все читання супроводжувалось то хихотінням, то вигуками «ех, класно!» і безкінечними розповідями про те, як мені подобається ця книжка і як давно я мріяв почитати цього автора.

І справді, давно. Оповідання, що дало назву цій книжці, публіковалося в антології, серії «Бібліотека журналу “Знамя”», я цю антологію читав уздовж і впоперек, але якщо про Ніну Садур я пам'ятаю «ну була», то Саша Соколов зі «Школою» одразу мене полонив. А другим би я назвав це оповідання, за легкість оповіді. І от, донедавна Валерій Попов залишався для мене автором одного оповідання.
А тут ціла книжка.

Якісь елементи я ще розпізнаю як суто комічні, але потім починаю сміятися, впізнаючи в оповіді то себе, то батька з його розповідями і так, від шкільних років до першої роботи не припиняю посміхатися. Хоч це і не мої реалії, вони мені знайомі з дитинства. Потім вони забулись, а от знайшлись — і підняли, разом із настроєм автора, все хороше, що можна згадати.

Чудовий автор, чудова книжка.