Ця книжка подобається мені тим, що вибивається з чіткої класифікації. Найбільше їй пасує категорія «книжки Олега Шинкаренка». Можна ще сказати, що це фантастика, соціальна сатира, центон…
Щодо фантастики (і впливів кіберпанку), мені імпонує, що автор описує не маргінальні завулки мегаполісу, а справді маргінальну територію, про яку не згадують у фантастичних «джерелах». Не далеко від переднього краю, де хакери ламають корпоративний «лід», а майор Кусанаґі бореться з вірусами пам’яті, а максимально від нього далеко. Що сюди завезуть з великого ринку, те й буде. От хоча б і роботи.

Спрощує читання й біографічний метод (Олег Шинкаренко журналіст, звідси методи роботи з інформацією, яку він здобуває).

Ті самі жанрові мітки, якими обладнують книжку, ускладнюють відгук. Так, я би не став розглядати цей роман як жанровий твір (це вже зробила шановна Ярослава Стріха), ну і повторювати загальний аналіз за післямовою Галини Левченко немає сенсу. Твір-експеримент? Трохи схоже — але який саме експеримент відбувається?
Ще «Роботи…» схожі на соціальну публіцистику. Можна припустити, все, що не є фантастичним допущенням, взято з найближчих джерел: побачено в метро, прочитано у Вікіпедії…
І це друге, чим вона мені подобається. Коли роботи, які не сплять, не їдять, і можуть цілодобово працювати на 8 роботах за підзарядку, не знають відповідей на ті самі екзистенційні питання, що й люди. Ще — за те, що люди можуть бачити сни.

Але, повертаючись до початку — це роман Олега Шинкаренка. І тут таке діло, або вам подобаються його тексти (за веселий абсурд чи просто так), або ні, та й по всьому. Може, є якийсь ген, відповідальний за цю реакцію? В майбутньому розберуться.