Єдине, що в цій книжці не так — рік видання. Було би класно мати ще одну таку, тільки видану недавно з більшою кількістю хороших перекладачів і перекладів. Я гадаю, що подібна поезія потребує регулярних нових перекладів.

Цю книжку я читаю втретє. Перший раз я віднайшов українське видання Рембо в каталогах полтавської обласної бібліотеки. Цей примірник — був однією з перших трьох книжок, які я замовив поштою у Книжнику-ревю.
Дивовижно все-таки, як подібна поезія може одночасно залишатися старою і новою. Значній кількості текстів бракує широкого історико-культурного коментаря. Але і поетика загалом для більшості моїх знайомих не-філологів здаватиметься дикою. Наша система освіти пропонує трохи звужений погляд на те, як мають виглядати вірші. Поп-культура переважно теж цим не опікується. Сказати чесно, мабуть, це і справді не всім потрібно. Достатньо більшої толерантності до інших поетик у суспільстві (де модус виживання то потопає, то виринає, і до літератури в цілому байдуже). Але це не про книжку.

Читання «П’яного корабля» — це подорож до центру поетичної землі через жерло вулкана.
Для мене вірші в їх «упізнаваному» вигляді — це, безумовно, шлях до «Осяянь» і «Сезону у пеклі». Як і раніше, зрозуміло мало, вражає сильно. Зараз помітнішим виглядає антивоєнний пафос силабо-тоніки. Але після 90-х і 2000-х поетика огидного не вражає (а часом навіть видається нудною). Але це не відміняє зухвалості і звабливості віршів.

Якщо вам подобається поезія, і ви давно читали Артюра Рембо, візьміть книжку і погортайте. Це може бути непоганим приводом навідатись до бібліотеки, якщо не маєте свого примірника.