Я почав читати цю книжку з трейлера. Думаю, буде цікаво порівняти фантазію письменника з кіно-адаптацією.

Звісно, якщо книжка починається з купи захоплених відгуків і маркерів на кшталт «другого Гаррі Поттера», перед нами — жанрова література. Добротно скроєна та пошита, де все має відбуватись за планом та партитурою. Майже всі питання мають відповіді, крім тих, які поставлено анонсом до продовжень.
Це історія про чарівний світ, і хоча мені на початку здалось, що вона без дверей та переходу, там є і те, й інше. Просто пізніше. Але прохід і перехід прямо як за підручником. Цей і той боки міняються місцями, і в казці не залишається місця для зв’язку з батьками (як пам’ятаємо, у Пітера Пена теж так). Тому навіть трохи шкода батька, який перебуває на маргінесі майже до кінця історії — я все сподівався, від принаймні влупить негідникам у якійсь напруженій сцені. Але ні.
Я би порівняв книжку не з Поттеріаною, а фільмом NightBreed Клейва Баркера — там теж ідеться про надзвичайне різноманіття істот, що живуть приховано від людей.
Дивні діти нагадують про існування різних маргіналізованих груп: інвалідів, аутистів, людей із синдромом Дауна, взагалі всіх інших людей, які не потрапляють у рекламно-фотошопний канон, і живуть поруч невидимо. В нашій країні і читацька спільнота — суцільні диваки.
Мені ця книжка здалася також спробою ре-міфологізації фотографії. Зараз, коли фотографія стала буденною частиною життя, з’являється книжка, яка додумує історії до анонімних знімків. Ще одна цікава тема, не центральна для «Дому дивних дітей», але й не замовчана в сюжеті — роль технологій.
Ренсом Ріґґз не пише про інстаграм, але головний персонаж послуговується і лептопом, і смартфоном, щоправда, працюють вони тільки в «нашому» вимірі і роль в сюжеті мають суто декоративну.