Прочитати «Бароковий цикл» Ніла Стівенсона залпом не виходить (думаю, не тільки у мене), але читати його по роману-два на рік — справжнє задоволення.
Автор вибудовує свою реальність настільки детально (тут з цілком рококошним іноді надміром), що не тільки персонажі, а й читач оселяється у цьому просторі. Можна сказати, що кінець циклу не настільки різноплановий жанрово, як початок. Але ж і персонажів зустрічаєш, як давніх знайомих. Так і є: дехто з них прожив на сторінках романів ціле життя на наших очах.

Окрім книжки, від якої просто неможливо відірватися, окремо хочеться вклонитися авторові за моменти, коли стискаєш кулаки і думаєш «та нехай же в них нарешті все буде добре» про персонажів, які вигадані — і Стівенсоном, і майстерно розіграним сюжетом.