Умберто Еко — талановитий оповідач, який не тільки сам є інтелектуалом, але й дає можливість своєму читачеві побути ним. Справа, мабуть, у тривалій педагогічній практиці (і відсутності марксизмо-ленінської філософії в історії гуманітаристики). Втім, можливо, це стосується лише гуманітаріїв, не знаю.
Це точно не підручник з красного письменства. Думаю, в чернетках у Еко щось таке було, але робити таку книжку йому нецікаво. За великим рахунком, це навіть не книжка про те «як я написав усі свої романи». Спираючись попервах на історію з власними текстами, які він розглядає як острівець стабільності між умовами творчості емпіричного автора і безліччю можливих інтерпретацій, Умберто Еко досить невимушено переходить до семіотики і теорії можливих світів (якраз те, чим я цікавився у студентські роки).
Після чого черговий закрут «сюжету» — і вже маестро розповідає про типологію списків та переліків, щедро ілюструючи її спочатку прикладами зі світової енциклопедії та літератури, а потім — слайди! — вдається до цитування власних романів, якщо там є подібні штуки. А вони, звісно, знаходяться. Це найбільш об'ємний розділ книжки, чия основна маса припадає на ілюстративний матеріал.
Крім тих, чию появу в цій книжці можна було чекати (як-от Мандзоні), автор цитує Віславу Шимборську і згадує історію із книжки радянського нейрофізіолога Лурії (от що значить вчасно взятись за справу), а крім Кальвіно згадує й Пінчона.

Еко в розповідях про свої романи (ще більше, ніж у враженнях від читання його романів) постає людиноюю з сильним історичним мисленням. Для нього роман — не просто так конструкція (хоча, само собою, і просто так теж). Кожному він мав знайти придатне місце у світовій історії. Кожній події передував топос, де вона б могла розгорнутись. І в той самий час в основі такого копіткого підходу стоять інтимні переживання, глибокі персональні враження, як аксіоми, що виправдовують і спонукають письмо.

Читаєш розумну книжку і думаєш «не такий я й дурний!»
Чудова відпочинкова штука для гуманітарія-еколюба.