Бувають випадковості чи ні, я радий, що книжка потрапила мені до рук. Я взагалі не любитель подорожньої прози, і песик із хлопчиком на обкладинці не привабив, але коли наші дороги з автором учергове перетнулися, зрозумів, що маю прочитати цю книжку. І правильно зробив!

Від самого початку вона мені сподобалась стишеністю інтонації, тим, що вона про людей — не величних колонізаторів стихії, а малих і нерозумних. Вона взагалі не про відкриття широкого світу, а про віднайдення себе.
Із початку склалося враження, що ліричний герой — це такий гобіт, якого щось висмикнуло подивитися на широкий світ, і він, крокуючи незнаною землею, залишається тим самим гобітом, який недавно сидів у своїй хатинці. Дуже було кумедно, коли всередині книжки я прочитав, як Богдан згадує про книжку Толікна.

Виклад наче простий і невибагливий, без претензій. Але наївним його не назвеш. Це така, ретельно виписана простота — без зайвого, по можливості. Без штучної драми і узагальнень. Складається враження, що автор ані себе не має за бога, ані читача за дурника.

Книжка про одну подорож, яка починається і завершується шкіцами з України, побутовими замальовками без моралі (оця відсутність чітко проартикульованої моралі — це для мене позитивна риса в українських текстах). Богдан Ославський намагається заміть впихнути в історію все-все, що йому в дорозі трапилось, донести до нас те, що йому здалось найважливішим. В центрі — сам автор, який всередині дороги розуміє для себе речі, які раніше здавались неочевидними. Переживає за дружину, яка поруч. Далі люди, з якими вони стикаються, і вже за ними весь той широкий світ. Лиш Ворзель у Богдана постає практично знелюдненим.

Перша історія виглядає цілком класичним спостереженням: автор наче підслухав, піддивився, випадково опинившися поруч і ділиться. Це наче задає рамку до подальшого читання: коротка відстань між голосом автора і читачем, прості сюжети текстуального Картьє-Брессона, аж до замальовки «Поміж двома кордонами», в який час і події перестають відбуватися в лінійному порядку, прощаючись із ілюзією безпосередньості. Цей фрагмент мені найбільше сподобався за конструкцією (може тому. що він один такий у книжці), і водночас у нього найбільш узагальнений фінал (від чого здається несправжнім).

До кінця книжки ані чужі люди не стають ближчими, ані своя душа зрозумілішою. Але трохи більше стає видно ті порожні місця в світі, по яких проходить ніж даоса.