Почати, мабуть, слід із того, що ця книга належить до літератури про красне письменство. Не літературознавчого корпусу, який опікується тим, що вже написано, а того, що має різні сором'язливі назви і опікується людьми, які збираються щось написати.
Звісно ж, справжні письменники ніколи не читають таких книг. Ніколи не зустрічав реплік на зразок «закінчив курси детективістів, і ось презентую вже тридцяту книжку серії». Втім, з багатьма речами так. Курси каліграфії не випускають каліграфів, так само як інститути — благородних панянок. Однак література про те, «як писати» (в англомовному середовищі) може цілком претендувати на окремий піджанр, і точно — на окрему поличку в книгарні.
Я маю хобі читати такі книжки час від часу: навіть зі збірки літературних рецептів користі небагато (взагалі нема), але цікавість не пропадає.
Але ця книга — не збірник рецептів «як написати геніальний детектив» (а книга з такою назвою існує).

Енн Ламотт, її авторка, викладає письменницьку майстерність в США і ділиться своїм досвідом — однак це в жодному разі не підручник з літературної творчості. Це, радше, тематичні мемуари — про викладання письма і саме письмо.
Справа в тому, що Енн сама письменник: для викладача творчої диципліни це важливо. Погодьмося, що поганий той викладач малювання, який сам не малює, але далеко не кожний талановитий художник здатен передати знання навіть кільком близьким учням.
Педагогічний талант — особлива річ: тебе повсякчас можуть звинуватити в недостатній компетенції, і часто саме це (з вуст учня) слугує показником успіху вчителя.
Словом, це книжка про те, що може відчувати людина, коли від мрій про письмо та письменницьку кар'єру (мрії ці дивним чином часто обмежуються щемливими сценами публічного визнання) переходить до процесу писання — і що з цим робити.

Зосереджується авторка — умовно — на психології процесу.
Якщо коротко: варто писати щодня, зосереджуватись на мікрозадачах, не боятися першої чернетки (у неї «перша гівняна чернетка» виступає в ролі стійкого словосполучення, практично терміну).
Шукати правду в собі і писати про це.
Можна сказати, що авторка бере щирістю. Головне — не боятися і не зупинятися. Водночас вона настійливо радить не зупинятися також на стадії продукування чернеток, а пробувати досягти завершеного тексту (привіт, Нанораймо!).

Більш широко — у п'яти частинах, де Енн балансує між автобіографією та літературними анекдотами (окремий жанр, що теж вимагає володіння).
Перша — про те, як і з чого почати, займає ледь не половину всієї книжки. В ній нахвалюються короткі задачі і ганиться перфекціонізм. Також можна зрозуміти, що авторка є великою прихильницею методу спроб і помилок (і руху bottom up у написанні тексту загалом). Писати і переписувати, прислухаючись до своїх персонажів і прагнучи щирості тексту — не сентиментальної «сердечності», а тої цілісності структури, коли до неї не виникатиме запитань. Першим іде підрозділ «З чого почати», останнім — «як зрозуміти, що вже все?»
Друга частина зосереджується на психології процесу. Інакше кажучи, як розпочавши, не зупинятись і писати далі.
Третя частина присвячена різним допоміжним штучкам, якщо вже пішло. Нотаткам. Письменницьким групам. Друзям, яким можна показати чернетку. І такому популярному явищу, як… не буду наводити свій переклад, в оригіналі це називається writer's block, і якщо ви бували на письменницьких форумах, то точно зустрічали окрему тематичну гілку.
Четверта частина відведена узагальненням. Як можна дивитись на письмо і що чекає з публікацією (фантастично, наскільки для багатьох авторів у США публікація означає приблизно те саме нічого, що й для більшості вітчизняних).
П'ята складається із одного заключного розділу, в якому Енн смалить напалмом. Сподіваюсь, ви до неї дочитаєте.

Окремо хочеться сказати про використання фемінітивів у тексті: всюди, де тільки можна. Я от не думав, що аж стільки. Цікаво.

Коли вийде українське видання, обов'язково придбаю і перечитаю.

Останнім часом і у нас з'явились різні письменницькі курси та школи. Наскільки можна зрозуміти, на англописних теренах це зовсім не рідкість. Усім відомі десятки авторів різноманітних топів. Багато хто теж хотів би давати інтерв'ю провідним журналам, виступати по телебаченню і радіо та підписувати книжки вдячним фанатам та фанаткам. Але баланс зберігається: багато бажаючих, але одиниці готові будуть пройти досить небезпечним, а часто й руйнівним шляхом писання. Можна увійти у сотню авторів, але це не те саме, що десятка. Когось ніколи не опублікують. Когось опублікують і обійдуть увагою. Та чого там — серед потрактування авторів на Форумі видавців у Льові ніколи не спостерігалося рівності для рівних. Те саме, переконує нас Енн Ламотт, і в Штатах.
Але писати варто.
І не зупинятися.